Неначе птах, в’ється у повітрі невеличкий український прапор, прикріплений до автомобіля двох «шерифів», обраних громадою села на півдні України.

Шерифи рятують жінку від анаконди, вселяють бездомного Колю в порожню хату – щоб він, нарешті, став людиною, вберігають неписьменного Індіанця від неминучого арешту.

Непроглядні зимові тумани. На сході країни йде війна. Чоловікам приходять повістки в армію. Діти пишуть листи воїнам і збирають передачі з консерваціями й теплими шкарпетками. У селі з’являється сепаратист.

Країна для цих людей – це їхнє село.

Настає весна – і життя буяє з новою силою. Шерифи фарбують в золотий колір пам’ятник радянському солдату – переможцеві війни попередньої. Навесні вони за традицією святкують День перемоги, хоча до перемоги в цій війні ще дуже далеко.

Вони перетинали моря та ризикували життям, щоб нарешті дістатися фортеці Європи, лише щоб виявити, що найбільше випробування ще попереду. Фільм стежить за боротьбою двох шукачів притулку, поки вони борються за свою версію правди. Але як можна довести те, що не доводиться?

Двоє людей у дорозі. Повсякденне життя, ділові дзвінки, ігри, рух по кривій шосе, поворот і знову ділові дзвінки… Протягом року батько й дочка майже не бачили одне одного і не залишалися наодинці. Дві камери дивляться одна на одну; різні страхи живуть в одному просторі. Запитання: повернутися назад чи продовжити мандрувати разом?

Перший рік у Вільній школі Тедді Макардла в Літтл-Фоллз (Нью-Джерсі), де відвідування занять добровільне, а правила визначає демократичне голосування. Аманда перебуває там від початку до кінця навчального року, спостерігаючи та документуючи, як засновник школи Александр Хост, одинадцятирічний Джованні, семирічна Люсі, а також неймовірний акторський склад молодих особистостей формують стосунки, досліджують своє оточення та обговорюють порушення правил, аж поки все не сягає критичного етапу.Цей фільм – яскравий портрет розкутого дитинства та людських стосунків.

Літо 2014 року, сільський Бангладеш. «Я спустилася з небес. Я прийшла, щоб знищити все погане у світі. Я поліцейський. Я квітковий янгол. Я отримала роботу в полійному відділку. Я покараю їх. Я посаджу їх до в’язниці». Історія дівчини та трагедії, що змінила її життя.

Фабріс – політичний біженець із Демократичної республіки Конго, який виїхав до Росії, щоб урятувати своє життя від куль диктаторського режиму. Тепер він бореться за виживання й отримання статусу політичного біженця у Москві. Його родина чекає на нього, але Москва сльозам не вірить

Лампедуза, італійський «острів біженців», міцно охоплений зимовим смутком. Туристи поїхали з острова, де залишились лише біженці, які борються за право вирушити на материк. Після того, як вогонь знищує стару поромну переправу, що сполучає острів із Італією, мер Джузі Ніколіні та місцеві рибалки розпочинають боротьбу за новий корабель. Крихітна спільнота на околиці Європи відчайдушно бореться за солідарність із тими, кого багато хто вважає причиною кризи: людьми, які прибули на човнах із Африки.

Це безкомпромісний і болісний документальний фільм про незвичайну дружбу між засудженим убивцею та молодим режисером. Девід МакКаллум провів за ґратами вже 29 років свого довічного ув’язнення. Попри існування безлічі доказів, які можуть виправдати його або принаймні спонукати до перегляду справи, режисеру Рею Клонскі та команді волонтерів не вдається протистояти системі правосуддя, яка не збирається виправдовувати помилково засуджених. Коли після результатів ДНК-тесту та появи нового підозрюваного команді здається, що вони нарешті за крок до відновлення справедливості, боротьба насправді тільки починається.

Традиція кровної помсти, яка налічує століття, починає руйнувати життя від часу падіння комуністичного режиму в Албанії, де багато родин ховаються у стінах своїх будинків, боячись кровної помсти. Родовий кодекс «Канун» включає в себе право вбити, таким чином помстившись за попереднє убивство: «за кров слід відплатити кров’ю».

Колишній необуддист, який став палким захисником православних цінностей, Дмітрій Ентео, привернув до себе увагу публіки після кількох самостійних ексцентричних акцій. Він називає себе православним «акціоністом» і виступає проти творчості мистецьких груп «Война» та «Pussy Riot». Зібравши на свою підтримку рух православних активістів, який він називає «Божою волею», Дмітрій оголосив про намір очолити Росію, а згодом і весь світ у євхаристичній революції. Які це має наслідки, і хто такий Ентео насправді?

Коли на Майдані починалася революція, Алісі було 26 років. Як і багато інших режисерів, вона почала знімати важливі події, що відбувалися в її країні. Але дуже скоро відстань між камерою і реальністю починає скорочуватися, життя і смерть стають важливішими за просто зйомки фільму, і впродовж наступних двох років Аліса опиняється в найгарячіших точках заворушень: від Майдану Незалежності в Києві, через блок-пости Слов’янська, до руїн Донецького аеропорту. Це  також історія подорожі та особистий щоденник української дівчини-документаліста, яка стикається з проблемою вибору, так само, як і більшість громадян її країни, коли історичні події раптово вриваються в особисте життя.

«Життя дівчини жорстоке... Життя жінки дуже жорстоке», – відзначає Сампат Пал, героїня цього фільму-вторгнення у життя надзвичайних жінок. Сампат Пал, як і багато інших, молодою дівчиною віддали заміж в родину, де її часто били. Але попри все вона боролась і покинула сім’ю свого чоловіка, зрештою ставши борцем проти поневолення жінок у штаті Уттар-Прадеш. Рекха, 14-річна дівчина з касти недоторканних, на третьому місяці вагітності, вона бездомна – не може побратися з батьком своєї майбутньої дитини, бо він належить до вищої касти. Чоловік 15-річної Рену, яку заміж видали батьки, покинув її, і тепер дівчина погрожує накласти на себе руки. Для обох юних дівчат, переляканих і відчайдушних, Сампат Пал – єдина надія. Рожеві сарі – це непохитний і часто кумедний образ таких незвичайних політичних активісток та їхнього харизматичного лідера. Партнер Сампат Пал Бабуй, спостерігаючи, як змінюється вона з часом, не такий упевнений...

Там, де закінчується географія і здоровий глузд, є місце для нього. Це історія про людину, в якої є все. Це зовсім не те, що звикли уявляти собі продукти сучасної системи цінностей. Iснуючи на межі мороку алкоголізму і просвітлення, Фенік таки знайшов свою нішу. Хвилює лиш те, що скоро закінчиться металобрухт.

9 січня 2010 року минув рік від дня безпрецедентного розстрілу в центрі Москви адвоката Станіслава Маркелова та журналістки Анастасії Бабурової. Фільм Валерія Балаяна присвячений насамперед Насті Бабуровій, талановитій дівчині з Севастополя, життя якої обірвала куля кілера-нациста. Герої фільму – друзі й близькі Насті, її колеги, батьки. У стрічці використані справжні відеозаписи російських фашистів, а також музичні кліпи, розміщені на нацистських сайтах. Ці матеріали розкривають справжній масштаб неонацизму в сучасній Росії, де нині офіційно існують 144 зареєстровані організації, які налічують понад півмільйона активних членів.

У фільмі йдеться про Даніеля, юнака з Ліпіни, найбільш нужденного містечка в усій південній Польщі. Даніель прагне вирватися з суцільної бідності. Озброєний камерою на мобільному телефоні, він вештається своїм кварталом, розпитуючи дітей та дорослих про їхні мрії. Чи справдяться ті мрії бодай для когось? Поки він фільмує, перед нами розгортається прихована площина: любов між Даніелем та його харизматичною бабусею. Чи він коли-небудь спроможеться закінчити свій фільм?

Фільм про відчуття самотності дитини в родині, про ходіння від кімнати до кімнати з безуспішними намаганнями торкнутися тата й мами, намацати їх у своєму житті.

31-річна росіянка Саша Волгіна – ВІЛ-позитивна та вагітна. На даний момент темпи поширення епідемії СНІДу в Росії – найвищі у світі. Понад 1 млн. росіян живуть зі статусом ВІЛ; більшості з них нема й 35 років. Втім, медикаментів постійно бракує, уряд не фінансує профілактику СНІДу, а наркомани стрімко криміналізуються. Саша очолює групу активістів, котрі намагаються зарадити цій ситуації. Режисер Ян Яап Кейпер слідує за нею в її щоденній боротьбі за виживання.

Це не зовсім фільм про революцію, яка змінила Україну минулої зими. Радше, він показує загальний шаблон певного типу повстань – тих, що завершуються кровопролиттям. Спершу шляхетне прагнення свободи наражається на темну силу правителів-тиранів. Згодом, унаслідок сум’яття й хаосу, праведний народний гнів змінюється чистою люттю. Коли з’являються перші жертви з обох сторін, незалежно від того, наскільки білими чи чорними вони здаються сторонньому спостерігачеві, межа між добром і злом розмивається, якщо дивитися на неї з епіцентру битви. І, зрештою, все палає.

Це дуже особистий і потужний портрет надзвичайно талановитої жінки, а також аісні і виступу, які пролили світло на історичні події та сучасну політичну ситуацію.

Журналістка Елін Йонссон зафільмувала життя Джамали та її родини в Україні і Криму, змалювавши її трагічну сімейну історію та нинішню неспокійну ситуацію і складність становища кримсських татар у наш час.

Одного дня батько без жодних попереджень вчиняє самогубство, викинувшись із вікна. Син знаходить записку: «Сподіваюся, колись я тобі знову подобатимусь». Фільм, знятий через 25 років після події, присвячений цим словам. Вони переслідували колишнього хлопчика, а тепер уже дорослого Еріка Бефвінґа. Хіба можна любити батька, який зникає, не лишивши можливості запитати про причину? Малий Ерік Бефвінґ заховався у власному намальованому світі. Тепер він старанно аналізує родинні фото. Негативи перетворюються на позитиви і навпаки. Але не варто довіряти постановочним фото, бо родинні хроніки що далі, то сильніше нагадують прокляття, від якого не втекти жодному з поколінь. Фотографії втрачають хронологічну послідовність, крутяться у вихорі, допоки не зупиняються в точках перетину залежностей і страхів. 

Перед цією унікальною дев’ятирічною особистістю безсилі всі педагогічні закони. «Хороші» діти старанно працюють і моляться, граються разом. «Погана» Уляна не молиться і проводить час наодинці з собою. Її мама — наркоманка, а бабуся — алкоголічка. Тому сестри з Братства нових святомучеників, де виховують Уляну, вважають її генетично зіпсованою. З нею не може дати раду навіть матінка Вєньяміна, професійний педагог у минулому, яка стала православною вихователькою сиріт.

Коли на Майдані починалася революція, Алісі було 26 років. Як і багато інших режисерів, вона почала знімати важливі події, що відбувалися в її країні. Але дуже скоро відстань між камерою і реальністю починає скорочуватися, життя і смерть стають важливішими за просто зйомки фільму, і впродовж наступних двох років Аліса опиняється в найгарячіших точках заворушень: від Майдану Незалежності в Києві, через блок-пости Слов’янська, до руїн Донецького аеропорту. Це  також історія подорожі та особистий щоденник української дівчини-документаліста, яка стикається з проблемою вибору, так само, як і більшість громадян її країни, коли історичні події раптово вриваються в особисте життя.

«Мене звуть Іон. Хто б міг уявити, яка доля чекає на мене: народження за румунської диктатури, втрата зору через нещасний випадок, раптовий виїзд за кордон, аби уникнути хаосу, страху й погроз? Я точно знаю одне: доля подібна до злочинців, яких я тепер підслуховую для федеральної поліції Бельгії. Маючи дещицю сили волі, завжди можна уникнути її примх. Цього мене навчив давній та відданий друг дитинства. Цей друг – література. Без неї я, мабуть, не став би тим, ким є зараз».

Це дуже особистий і потужний портрет надзвичайно талановитої жінки, а також аісні і виступу, які пролили світло на історичні події та сучасну політичну ситуацію.

Журналістка Елін Йонссон зафільмувала життя Джамали та її родини в Україні і Криму, змалювавши її трагічну сімейну історію та нинішню неспокійну ситуацію і складність становища кримсських татар у наш час.

 В 2007 році, коли йшли зйомки цього фільму, кількість дітей-сиріт в Україні досягала 150 000 осіб. Інтернати були переповнені, а робота приватних дитячих центрів не регламентувалася законодавчою базою. У фільмі розказується про роботу дитячого денного притулку «Місто сонця», який існує в Донецьку з 2002 року і його вихованцях. 

Вікторія, Маріана та Васко, троє молодих мозамбіканців з фізичними вадами, мешкають у периферійних кварталах Мапуто, столиці Мозамбіку. Вікторія організовує показ мод серед жінок-інвалідів, аби надихнути їх до самоповаги, як її саму тому вчили; Маріана з її жагою спілкування заводить корисні контакти і долає перешкоди урбаністичної архітектури, а Васко неофіційно промишляє тим, що лагодить взуття. Фільм виявляє їхнє ставлення до самих себе та до інших людей, а також ставить універсальні питання про те, як знайти своє місце в суспільстві.

«Розмови на серйозні теми» – це фільм, у якому немає зовнішньої дії, реквізиту, пейзажів та спецефектів. Головні герої – 8-16-річні діти й підлітки, котрі по-особливому описують усе, що їх оточує. Щирі розмови з ними відкривають картину сучасного світу – інколи меланхолійного, подекуди комічного, а часом і драматичного. Знятий у дусі мінімалізму, цей фільм порушує питання самотності, любові, Бога, світу та людських взаємин. «Світ – це люди». «Ви що, не вірите у Бога? Я можу навчити вас вірити…»

«Інакше обдарованому» синові сільського священика хочеться подивитися на світ з дзвіниці батьківської церкви. Але він не може подолати страху перед незвіданим, тож йому допомагає мати. Для кого це сходження стане подвигом? І що таке «подвиг» – кара чи благословення?

9 січня 2010 року минув рік від дня безпрецедентного розстрілу в центрі Москви адвоката Станіслава Маркелова та журналістки Анастасії Бабурової. Фільм Валерія Балаяна присвячений насамперед Насті Бабуровій, талановитій дівчині з Севастополя, життя якої обірвала куля кілера-нациста. Герої фільму – друзі й близькі Насті, її колеги, батьки. У стрічці використані справжні відеозаписи російських фашистів, а також музичні кліпи, розміщені на нацистських сайтах. Ці матеріали розкривають справжній масштаб неонацизму в сучасній Росії, де нині офіційно існують 144 зареєстровані організації, які налічують понад півмільйона активних членів.

У фільмі йдеться про Даніеля, юнака з Ліпіни, найбільш нужденного містечка в усій південній Польщі. Даніель прагне вирватися з суцільної бідності. Озброєний камерою на мобільному телефоні, він вештається своїм кварталом, розпитуючи дітей та дорослих про їхні мрії. Чи справдяться ті мрії бодай для когось? Поки він фільмує, перед нами розгортається прихована площина: любов між Даніелем та його харизматичною бабусею. Чи він коли-небудь спроможеться закінчити свій фільм?

31-річна росіянка Саша Волгіна – ВІЛ-позитивна та вагітна. На даний момент темпи поширення епідемії СНІДу в Росії – найвищі у світі. Понад 1 млн. росіян живуть зі статусом ВІЛ; більшості з них нема й 35 років. Втім, медикаментів постійно бракує, уряд не фінансує профілактику СНІДу, а наркомани стрімко криміналізуються. Саша очолює групу активістів, котрі намагаються зарадити цій ситуації. Режисер Ян Яап Кейпер слідує за нею в її щоденній боротьбі за виживання.